Навигатор сайта (путь к странице)
Виховний захід “Ми чуємо тебе ,Кобзарю, крізь століття” |
Вівторок, 03 березня 2015, 20:40 |
Виховний захід “Ми чуємо тебе ,Кобзарю, крізь століття”
Над дошкою - портрет Тараса Шевченка, прикрашений рушником, нижче– гілки калини. На столі на вишитому рушнику – пучок колосків, свічка в свічнику, гусяче перо, аркуші паперу. Ведучі (разом): Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами, Земля, яку скропив Тарас Дрібними росами-сльозами. ( Звучить пісня «Я іду до Тараса» у виконанні В. Зінкевича ) Ведуча 1: Пісня О. Осадчого «Я іду до Тараса» у виконанні знаменитого українського співака В. Зінкевича, без перебільшення, висловлює почуття гордості кожного українця, бо Тарас Григорович Шевченко і сьогодні найвідоміший наш поет. Його «Кобзар» у кожній нашій хаті лежить на найпочеснішому місці, а пісні його вишиті на рушниках. Шевченків «Кобзар» став символом сумління нашого часу. Учень: Заквітчаний для свята клас Сьогодні так годиться! З портрета дивиться Тарас – Всміхнувся нам, здається… Учень: З-за парт ми вийшли, Стали в ряд. Ми «Заповіт» співаєм. Ми величаєм Кобзаря. Весь край наш величає!.. Учень: Тарас Григорович Шевченко народився на ранній весні-провесні, коли природа чекає ласкавого вітру, тепла, сонця… Щовесни, коли тануть сніги І на рясті просяє веселка, Повні сил і живої снаги Ми вшановуєм пам’ять Шевченка. Ведуча 2: Є на Черкащині село Моринці. Воно, можна сказати, нічим особливим не примітне. Таких мальовничих сіл у нас не сотні – тисячі. Тим часом про нього знають не тільки повсюди в Україні, а й далеко-далеко за її межами. Адже в Моринцях 9 березня 1814 року народився наш великий поет і художник Тарас Шевченко. Батько – Григорій Іванович – родом із вільних низових козаків, був людиною письменною, кохався у слові Божому. Мати – Катерина Бойко – була натурою чутливою, безмежно жіночою і люблячою. Ведуча 1: Тарасові батьки були безправні кріпаки. Вони жили у великій нужді, тяжко працювали на жорстокого, ненаситного пана. І хатина їхня була тісна, підсліпувата, кособока, під обшарпаною вітрами солом’яною стріхою. Але це рідне обійстя лишилося для Шевченка найдорожчим місцем на Землі. Учень: Не називаю її раєм тії хатиночки у гаї, над чистим ставом край села. Мене там мати повила і, повиваючи, співала, свою нудьгу переливала в свою дитину…В тім гаю, у тій хатині, у раю, я бачив пекло…Там неволя, робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають. Там матір добрую мою, ще молодую, у могилу нужда та праця положила. (Учні виконують пісню «Садок вишневий коло хати») Ведуча 2: Тепло материнського серця, жвавість вдачі, вся розкіш материнських почуттів, на які була багата кріпачка з колишнього вільного селянського роду Катерина Бойко, - про все це переповість Шевченко у віршах, баладах, поемах. Ведуча1:Дуже часто, коли Катерина ходила на панщину, вона брала з собою маленького Тарасика. Про це напише Шевченко, коли стане поетом, у вірші «Сон». Учень: На панщині пшеницю жала Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Залишившись без батька й матері, малий Тарас став попихачем-школярем у приходського дяка. І хоча забаганки п’яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований від природи малий Тарас за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир. Учень: Давно те діялось. Ще в школі Таки в учителя-дяка Гарненько вкраду п’ятака – Бо я було трохи не голе, Таке убоге – тай куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду. Ведуча 1: «…Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого небоюсь, окроме Бога – велике щастя бути вольним чоловіком…» - так писав Тарас Шевченко братові Микиті з Петербурга. Тут, у пишній столиці Російської імперії, сталися важливі події в його житті, одна з яких – викуп з неволі. У Петербурзі пан Енгельгардт, нарешті, зважив на прохання свого козачка й дозволив йому вчитися малювати. Вчителем Тараса був Ширяєв, відомий у Петербурзі майстер декоративних розписів. У нього здобув Тарас певну малярну підготовку і став одним з кращих учнів. Ведуча 2: Спливав третій рік, осяяний сонцем свободи – один з найщасливіших у Тарасовому житті. Як художник, він нагороджений двома срібними медалями Академії мистецтв. Вперше до нього прийшла слава і як поета: тут, у Петербурзі явився світові найперший Кобзар (1840рік). Але спливав одинадцятий рік вимушеної розлуки з Україною. А вона, змучена, розтерзана, боліла йому і вдень, і вночі. Учень: На самоті й поміж людей Щомиті чую рідну землю, Не все, що грішне і святе, Довірив я перу і пензлю. Ведуча 1: Але Україна скоро стала для Шевченка тільки мрією. Навесні 1847 року Шевченка заарештували за наказом царя Миколи I і відіслали далеко в Киргизію із строгою забороною «писати й малювати». Заслання тривало до 1857 року. З 1850 по 1857 рік Шевченко не написав жодного вірша. Ведуча 2: Доля переслідувала Шевченка в житті, скільки лиш могла. Вона не шкодувала йому страждань. У далеких киргизьких степах, серед диких пустирів і чужих людей Тарас Шевченко пробув солдатом на засланні довгих десять років. Царська влада забороняла йому писати, малювати, читати книги. Єдиною відрадою була для Тараса верба, яку він сам посадив і виростив. Вона стала для поета маленькою часточкою Батьківщини, за якою він так сильно тужив. Про ті хвилюючі хвилини, коли Шевченко, відпочиваючи під вербою, думками линув на Україну, розповідає у своєму вірші «Шевченкова верба» славний український поет Богдан Лепкий. Ведуча 1: 2 серпня 1857 року Шевченко залишив замкнуту тюрму, висловивши велику радість, що пройшов «похмурий, тернистий шлях, не зрадивши себе, не поганьбивши своєї людської гідності». Ведуча 2: Свічка Шевченкового життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сім’ї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець. Учень: Нема кому привітати Ні з ким пожуритись. Треба було б молодому Мені одружитись. Ведуча 1: У німій, холодній майстерні, в будинку Академії мистецтв, Тарас Григорович Шевченко пішов із життя. Це було 10 березня 1861 року. Учень: Умер поет! І струни голосні Порвалися, замовкнули навіки. Ми стали сиротами і, сумні, Ми понесли у серці жаль великий. І довго плакали…І от тепер Щороку згадуєм сумну пригоду. Але чи справді вмер він? Ні, - не вмер! Поет живе в серцях свого народу! Учень: Його душа в святих його словах Одбилася акордами смутними, Вона живе в тих благих сльозах, Що над його піснями пролили ми. Вона живе, витає поміж нас Надією на щастя, на свободу. Любить народ навчає кожний час Поет живе в серцях свого народу. І справдимо ми заповіт святий,- Поет живе в серцях свого народу!.. Ведучі ( разом ): Тарасе наш, твої слова нетлінні, що в Кобзарі лишив ти в спадок нам.На вольній нашій, славній Україні звучатимуть як заповіт синам. |