Навигатор сайта (путь к странице)

Головна Халаїм Г.В. Виховний захід “Ми чуємо тебе ,Кобзарю, крізь століття”

Корисні посилання

Погода

Кнопка сайта

Олександрівська філія КЗ Олександрівське НВО №1

Статистика


Виховний захід “Ми чуємо тебе ,Кобзарю, крізь століття” PDF Друк e-mail
Вівторок, 03 березня 2015, 20:40
                           Виховний захід      “Ми чуємо тебе ,Кобзарю, крізь століття

Над дошкою  - портрет Тараса Шевченка, прикрашений рушником, нижче– гілки калини. На столі на вишитому рушнику – пучок колосків, свічка в свічнику, гусяче перо, аркуші паперу.

      Ведучі (разом): Благословен той день і час,

                                  Коли прослалась килимами

                                  Земля, яку сходив Тарас

                                  Малими босими ногами,

                                  Земля, яку скропив Тарас

                                 Дрібними росами-сльозами.

( Звучить пісня «Я іду до Тараса» у виконанні В. Зінкевича )

    Ведуча 1: Пісня О. Осадчого «Я іду до Тараса» у виконанні знаменитого українського співака В. Зінкевича, без перебільшення, висловлює почуття гордості кожного українця, бо Тарас Григорович Шевченко і сьогодні найвідоміший наш поет. Його  «Кобзар» у кожній нашій хаті лежить на найпочеснішому місці, а пісні його вишиті на рушниках. Шевченків «Кобзар» став символом сумління нашого часу.

       Учень:  Заквітчаний для свята клас

                    Сьогодні так годиться!

                    З портрета дивиться Тарас –

                    Всміхнувся нам, здається…

      Учень:  З-за парт ми вийшли,

                    Стали в ряд.

                    Ми «Заповіт» співаєм.

                    Ми величаєм Кобзаря.

                   Весь край наш величає!..

    Учень: Тарас Григорович Шевченко народився на ранній весні-провесні, коли природа чекає ласкавого вітру, тепла, сонця…

                 Щовесни, коли тануть сніги

                 І на рясті просяє веселка,

                 Повні сил і живої снаги

                 Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

   Ведуча 2:

             Є на Черкащині село Моринці. Воно, можна сказати, нічим особливим не примітне. Таких мальовничих сіл у нас не сотні – тисячі. Тим часом про нього знають не тільки повсюди в Україні, а й далеко-далеко за її межами. Адже в Моринцях 9 березня 1814 року народився наш великий поет і художник Тарас Шевченко.

           Батько – Григорій Іванович – родом із вільних низових козаків, був людиною письменною, кохався у слові Божому.

          Мати – Катерина Бойко – була натурою чутливою, безмежно жіночою і люблячою.

Ведуча 1: Тарасові батьки були безправні кріпаки. Вони жили у великій нужді, тяжко працювали на жорстокого, ненаситного пана. І хатина їхня була тісна, підсліпувата, кособока, під обшарпаною вітрами солом’яною стріхою. Але це рідне обійстя лишилося для Шевченка найдорожчим місцем на Землі.

   Учень: Не називаю її раєм

                тії хатиночки у гаї,

                над чистим ставом край села.

                Мене там мати повила

                і, повиваючи, співала,

                свою нудьгу переливала

                в свою дитину…В тім гаю,

                у тій хатині, у раю,

               я бачив пекло…Там неволя,

               робота тяжкая, ніколи

               і помолитись не дають.

               Там матір добрую мою,

               ще молодую, у могилу

               нужда та праця положила.

 (Учні виконують пісню «Садок вишневий коло хати»)

Ведуча 2: Тепло материнського серця, жвавість вдачі, вся розкіш   материнських почуттів, на які була багата кріпачка з колишнього вільного селянського роду Катерина Бойко, - про все це переповість Шевченко у віршах, баладах, поемах.

  Ведуча1:Дуже часто, коли Катерина ходила на панщину, вона брала з собою маленького Тарасика. Про це напише Шевченко, коли стане поетом, у вірші «Сон».

   Учень:  На панщині пшеницю жала

                 Втомилася; не спочивать

                 Пішла в снопи, пошкандибала

                 Івана сина годувать.

Залишившись без батька й матері, малий Тарас став попихачем-школярем у приходського дяка. І хоча забаганки п’яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований від природи малий Тарас за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир.

 Учень:  Давно те діялось. Ще в школі

              Таки в учителя-дяка

               Гарненько вкраду п’ятака –

               Бо я було трохи не голе,

               Таке убоге – тай куплю

               Паперу аркуш. І зроблю

               Маленьку книжечку. Хрестами

               І візерунками з квітками

               Кругом листочки обведу

               Та й списую Сковороду.

   Ведуча 1: «…Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого небоюсь, окроме Бога – велике щастя бути вольним чоловіком…» - так писав Тарас Шевченко братові Микиті з Петербурга. Тут, у пишній столиці Російської імперії, сталися важливі події в його житті, одна з яких – викуп з неволі. У Петербурзі пан Енгельгардт, нарешті, зважив на прохання свого козачка й дозволив йому вчитися малювати. Вчителем Тараса був Ширяєв, відомий у Петербурзі майстер декоративних розписів. У нього здобув Тарас певну малярну підготовку і став одним з кращих учнів.

   Ведуча 2:  Спливав третій рік, осяяний сонцем свободи – один з найщасливіших у Тарасовому житті. Як художник, він нагороджений двома срібними медалями Академії мистецтв. Вперше до нього прийшла слава і як поета: тут, у Петербурзі явився світові найперший Кобзар (1840рік). Але спливав одинадцятий рік вимушеної розлуки з Україною. А вона, змучена, розтерзана, боліла йому і вдень, і вночі.

    Учень:     На самоті й поміж людей

                     Щомиті чую рідну землю,

                    Не все, що грішне і святе,

                    Довірив я перу і пензлю.

  Ведуча 1: Але Україна скоро стала для Шевченка тільки мрією. Навесні 1847 року Шевченка заарештували за наказом царя Миколи I і відіслали далеко в Киргизію із строгою забороною «писати й малювати». Заслання тривало до 1857 року. З 1850 по 1857 рік Шевченко не написав жодного вірша.

Ведуча 2: Доля переслідувала Шевченка в житті, скільки лиш могла. Вона не шкодувала йому страждань.

             У далеких киргизьких степах, серед диких пустирів і чужих людей Тарас Шевченко пробув солдатом на засланні довгих десять років. Царська влада забороняла йому писати, малювати, читати книги. Єдиною відрадою була для Тараса верба, яку він сам посадив і виростив. Вона стала для поета маленькою часточкою Батьківщини, за якою він так сильно тужив. Про ті хвилюючі хвилини, коли Шевченко, відпочиваючи під вербою, думками линув на Україну, розповідає у своєму вірші «Шевченкова верба» славний український поет Богдан Лепкий.

  Ведуча 1:  

   2   серпня 1857 року  Шевченко залишив замкнуту тюрму, висловивши велику радість, що пройшов «похмурий, тернистий шлях, не зрадивши себе, не поганьбивши своєї людської гідності».

Ведуча 2:

Свічка Шевченкового життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сім’ї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.

    Учень:      Нема кому привітати

                      Ні з ким пожуритись.

                      Треба було б молодому

                      Мені одружитись.

  Ведуча 1:  У німій, холодній майстерні, в будинку Академії мистецтв, Тарас Григорович Шевченко пішов із життя. Це було 10 березня 1861 року.

     Учень:    Умер поет! І струни голосні

                     Порвалися, замовкнули навіки.

                     Ми стали сиротами і, сумні,

                     Ми понесли у серці жаль великий.

                     І довго плакали…І от тепер

                     Щороку згадуєм сумну пригоду.

                     Але чи справді вмер він? Ні, - не вмер!

                     Поет живе в серцях свого народу!

  Учень:       Його душа в святих його словах

                     Одбилася акордами смутними,

                     Вона живе в тих благих сльозах,

                     Що над його піснями пролили ми.

                     Вона живе, витає поміж нас

                     Надією на щастя, на свободу.

                     Любить народ навчає кожний час

                     Поет живе в серцях свого народу.

                     І справдимо ми заповіт святий,-

                    Поет живе в серцях свого народу!..

                  Ведучі ( разом ):

Тарасе наш, твої слова нетлінні,  що в Кобзарі лишив ти в спадок нам.На вольній нашій, славній  Україні звучатимуть як заповіт синам.

 



Створено за підтримки Щура В.О.
© 2017 - 2019